Наш дорожній рух – український соціум у мініатюрі. Це прекрасний зріз усіх наших ґанджів, соціологам для якісного моніторингу вітчизняного суспільства варто виходити на дорогу.
У переносному значенні. Бо у прямому на наші дороги виходити слід дуже обережно, страхуючись “зебрами”, світлофорами, денним часом доби, візуальним контактом із водієм у машині назустріч, на око розрахувавши в умі його середню швидкість, прикинувши його реакції та середній розмір гальмівного шляху, попробувавши ногою скраю дороги чи часом не слизько на дорозі, пересвідчившись, чи не туман і не мряка, і аж тоді вже, з низького старту, прожогом, щоб часом не затримати шановного автомобіліста, перебігти дорогу із відчуттям такого гічгоківського холоду по хребту, котрий минає лише, коли ви опинитесь на тротуарі. Хуууух. Зі схожими емоціями тубільці перепливають річку з кайманами.
Все, від чого страждає наше суспільство – є на дорозі. Шосе – як чашка Петрі, у котрій культивуюється хамство, неповага, нелояльність, корупція, пофігізм, заспокоєння власних гріхів іконками, неуважність, ігнор чужих інтересів.
Пішоходи ігнорують правила дорожнього руху, автомобілісти ігнорують пішоходів, джипи ігнорують малолітражки, дорогі машини ігнорують дешеві, і всі разом дружно ігнорують один одного. Іноді складається відчуття, що єдине, що заставляє їздити і ходити по правилах – страх побити своє авто чи бути збитим. А не розуміння правил та принципів організації дорожнього руху.
А система, як і завжди, прекрасно функціонує і має логіку лише тоді, коли всі її учасники дотримуються її правил.
Це зовсім нескладна умова цього дорожнього гомеостазу для кожного із нас як людини, яка стає чомусь непідйомною для нас як соціуму.
