Доброволець Національної гвардії з міста Бучач Тернопільської області Павло Голіней із зони АТО пішки добирався додому.
Павло Голіней почав боротися за Україну ще на Майдані. У травні цього року добровольцем пішов у Національну гвардію. Пройшов навчання у Львові, Павлограді, Харкові. В зону бойових дій прибув помічником гранатометника. Нещодавно бійцю підписали відпустку, проте грошей не дали. Сказали чекати. Коли саме заплатять – не повідомили. Тож, не маючи за душею ні копійки, армієць пішки подався додому.
– Дуже скучив за дружиною та дворічним сином, – зізнається Павло. – Із зони АТО до Харкова дістався автостопом, так само до Полтави. Далі довелося йти пішки. За плечима ніс величезного мішка, рухався зі швидкістю мурахи. Пройшов чималий шматок дороги. Машини проїжджали повз, ніхто не спинявся. Вже й надію втратив, що спіймаю попутку. Аж тут зупиняється іномарка, з неї виглянув солідний водій, запитав, куди йду, й запропонував підвезти. Як виявилося, цей чоловік – народний депутат України Михайло Кобцев. Їхав із Полтави в Київ у справах. Довіз мене до вокзалу, купив квитка додому, ще й грошей із собою дав. «На, – каже, – купиш дружині квіти й сину подарунок».
Коли нарешті дістався до рідного містечка, крім рідних, на нього тут уже чекали журналісти. Їм боєць і розповів свою історію. А заодно повідав і про забезпечення нацгвардійців та настрої східняків.
– Серед місцевих мешканців багато сепаратистів. Помітив, що в селах мало молодих чоловіків. Припускаю, що вони воюють, і, на жаль, не на нашому боці, – зітхає армієць. – Але все ж мусимо спілкуватися з ними. Деколи, ризикуючи, купуємо в них продукти. По телевізору постійно повторюють, що Нацгвардія повністю забезпечена. Не можу казати про всіх, але нам постачають черствий хліб, зіпсовані яйця, гнилу капусту… Не вистачає теплого обмундирування. Так, коли відправляли у відпустку, видали форму, але взимку в ній ходити не будеш – холодно.
Нацгвардієць Голіней зізнається, єдине, що зігріває на війні, – спогади про сім’ю. Там, каже, всі чоловіки мріють про те, як повернуться додому, обіймуть дружину та дітей.
– Хоча й до мирного життя звикати важко. Будучи під обстрілами, постійно хочеться до рідних. Натомість удома ловиш себе на думці, що треба вертатися на війну, – завершує боєць.
This website uses cookies.
