Галичина 100 років без цісаря

100 років тому, ввечері 21 листопада 1916 року, завершив свій життєвий шлях Найясніший Цісар Франц-Йосиф І з родини Габсбурґів. Ставши у 18-річному віці на чолі імперії, він пробув на троні майже 68 років. Так довго Галичиною ще жодна людина ніколи не правила.

09_map-popov_vsgorПісля зречення свого стрийка Фердінанда Добротливого (2 грудня 1848 року) Франц Йосиф став цісарем. Стрийко вважався трохи несповна розуму, тому щоби заспокоїти підданих, збурених революційним зривом “Весни народів”, на трон посадовили 18-річного Франца Йосифа І.

Повний цісарський титул тоді звучав так: Його Цісарська та Королівська Величність, апостольський король Єрусалиму, цісар Австрії, король Угорщини, Чехії, Ломбардії, Венеції, Далмації, Хорватії, Словенії, Галичини і Володимерії, Ілірії, архікнязь Австрійський, великий князь Семигорода (Трансільванії), Тоскани і Кракова, князь Лотаринґії, Зальцбурґа, Штірії, Карінтії, Крайни, Буковини, Парми, Модени, П’яченци, Фріулії, Раґузи (Дубровника), Цєшина, Затора, Освєнціма, Верхньої та Нижньої Сілезії, маркграф Моравії, укняжений граф Тіролю тощо.

День початку правління цісаря, 2 грудня, став офіційним святом Габсбурзької монархії. До цього дня приурочували освячення храмів і громадських будівель, відкриття залізниць, інші урочисті заходи. До 70-ї річниці свого правління цісар Франц Йосиф І не дожив…

 

01_kayzer_frants_iosif__0Франц Йосиф Габсбурґ, який народився 18 серпня 1830 року у віденському палаці Шенбрунн, був праправнуком цісаревої Марії Терези, правнуком цісаря Леопольда ІІ, внуком Франца ІІ, якщо вважати того за імператора Священної Римської імперії (або Франца І, як він став іменуватись, прийнявши після 1805 року титул цісаря Австрійського).

Його батько Франц Карл Йосиф був молодшим братом цісаря Франца І, а мати Софія Фрідеріка Доротея Вільгеміна – донькою Максиміліана І, короля Баварії. Мав трьох братів і сестричку Марію Анну, яка померла в дитинстві. Спочатку молодий цісар викликав надії, потім потроху почав трохи набридати. Врешті-решт з “татунька” перетворився на “дідка”. Урядове вшанування його особи з боку вірних підданих химерно перепліталося зі саркастичною сатирою ворогів імперії, незадоволенням вічно покривджених аутсайдерів монархії та зі суто людським співчуттям до численних нещасть, які звалювались на цісарську родину.

Сам цісар називав себе в анкетах переписів населення Австро-Угорщини “першим державним урядником”. Уже в шестирічному віці, після смерті свого діда Франца І, Франц Йосиф став кандидатом на трон. Хоча він не вчився у школах і університетах, був підданий інтенсивному процесові засвоєння знань (спочатку 20, потім 50 годин на тиждень) під наглядом матері. Окрім німецької мови, володів французькою й італійською, трохи гірше – чеською й угорською, а також польською. Запізнав секрети танцю, фехтування та кінної їзди, хоча своїм фахом і захопленням вважав ремесло палітурника. Державними справами цісар займався регулярно і педантично. Кожного вівторка та п’ятниці цісар влаштовував авдієнції своїм підданим між 10-ю та 12-ю годинами. Бувало, що за один день він приймав понад сто осіб, особисто вислуховував прохання та скарги своїх підданих, яких допустили до цісарського двору.

Важко сказати, що пересічні люди жили тоді краще, ніж нині. Звичайно, не тому, що не знали ще телевізії, СНІДу, Інтернету й інших цивілізаційних здобутків перелому ІІ і ІІI тисячоліть. Безземелля й аграрне перенаселення гнали галицького, буковинського, підкарпатського селянина на заробітки до Америки. Але відтак, заробивши якійсь гріш за океаном, багато хто повертався, купував землю, господарку, а часом і крамницю чи якесь підприємство і поповнював верству галицьких господарів, ощадливих і працьовитих, національно свідомих греко-католиків, які помалу випирали зі села жида та поляка та поступово добирались і до міста.

Міста, хоч переважно ще чужинецькі, але залишались європейськими. Ба і ми жили в одній державі не тільки з Дубровником чи Трієстом, а навіть деякий час з Венецією та Міланом. Центральна частина Відня та Будапешта була забудована в такому ж стилі, як і королівське місто Львів, хіба що трохи помпезніше. А Загреб, Прага чи Краків – це вже майже Львів. Як і дрібніші – Станиславів, Перемишль чи Чернівці – нагадували той же Відень у мініатюрі. Навіть у менших містах чи містечках Галичини, Буковини, Закарпаття, мала бути хоч одна будівля, яка нагадувала би цісареві його столицю, якби він забагнув відвідати цю місцину.

Напевно, Франц-Йосиф І так запам’ятався своїм підданим, бо правив майже 70 років. Коли дід у війську Франца-Йосифа І ходив з фузеєю, яку набивав через люфу, а його син уже носив довгого однострільного карабіна Верндля, то вже внук отримував на службі скорострільну гвинтівку системи Манліхера з магазином на кілька набоїв та ще пострілював часом з “машінґвера”. Однак усі вони приносили з касарень ті самі віци про цісаря та Його Найяснішу родину.

Досить тільки подумати, що за тих кілька десятків років Іван Франко, наприклад, устиг народитися, вирости, вивчитися, позбутися своїх москвофільських і соціалістичних ілюзій, написати свої геніальні твори і померти в один рік з Найяснішим цісарем!

24 квітня 1854 року цісар Франц Йосиф І в Августинському костелі у Відні уклав шлюб із своєю кузиною (донькою сестри своєї матері) 17-річною Єлизаветою Амалією Євгенією (Сіссі) з баварського королівського роду Віттельсбахів. На той час родичання Габсбурґів з баварськими Віттельсбахами стало традиційним.

Але, окрім династичних традицій, спочатку молодят пов’язала справжня любов. За планами матері та її сестри, для 23-річного Франца Йосифа призначалася 19-літня Кароліна Тереза Гелена. Її молодшу сестру Єлизавету планували пізніше одружити з цісаревим братом Карлом Людвігом (1833–1896). Але Франц Йосиф, вперше побачивши Сісі, закохався у неї. Про іншу партію не могло вже йти мови.

Цісарське подружжя мало трьох доньок: Софію Фридерику (1855–1857), яка померла у дворічному віці під час цісарської подорожі до Угорщини, Ґізелу Луїзу Марію (1856–1932), Марію Валерію Матильду Амалію (1868–1924) і єдиного сина Рудольфа Франца Карла Йосифа (1858–1889).

Рудольфа оженили з бельгійською королівною Стефанією. Але молодий принц захоплювався іншими жінками. Зрештою закохався у збіднілу шляхтянку Марію Вечеру та безуспішно шукав шляхів розлучення зі Стефанією. А у ніч проти 30 січня 1889 року застрелив Марію та себе в мисливському замку Маєрлінґ біля Відня.

На той час Сісі не завжди мала добрі стосунки зі своїм коронованим чоловіком. Не терпіла також надмірної уваги з боку своєї тещі, тому часто шукала нагоду, щоби залишити Відень та кудись собі помандрувати. Як мудра жінка, вміла знаходити собі заміну біля чоловіка, особисто контролюючи коло приятельок цісаря. Зокрема, 1886 року її вибір зупинився на акторці Катерині Шратт, яка стала товаришкою життя Франца Йосифа І до його смерті.

А 10 вересня 1898 року о 13.15 у Женеві (а не на “Карлсбадських водах”, як співалося в галицькій народній пісні) “нашу пані цісареву” Єлизавету забив загостреним пильником італійський анархіст Луїджі Лючені. “Так ся кинув на Царицю, Як би звір скажений. І встромив в Ню острий пильник, Труєм заправлений”, – ще й досі часом може заспівати котрийсь із галичан.

Найбільшим клопотом цісаря стало визначення свого наступника. Молодший на два роки брат цісаря Максиміліан Фердинанд Йосиф фон Габсбурґ (1832–1866) десять років був першим в черзі на успадкування віденського престолу. У лютому 1857 року Максиміліан отримав титул віце-короля Ломбардії-Венеції, а 27 липня того року одружився з бельгійською принцесою, донькою короля Леопольда І, Шарлотою Амалією Августою Вікторією Клементиною Леопольдиною.

Коли у цісаря Франца Йосифа І народився у 1858 році син Рудольф, Максиміліан утратив шанс на успадкування австрійського трону. Він шукав щастя в Мексиці, де навіть був проголошений 1864 року імператором і знайшов смерть: 19 червня 1866 року його розстріляли повстанці під фортецею Сантяго-де-Керетаро.

Після самогубства Рудольфа чергу на віденський престол зайняв наступний брат цісаря Карл Людвіґ Йосиф Марія Габсбурґ (1833–1896), який, до речі, два роки жив у Львові. У вересні 1853 року цісар Франц Йосиф І “віддає свого молодшого брата, архікнязя Карла Людвіга, під виключну опіку пана намісника в краях Галичини і Лодомерії, з дорученням, щоб під його керівництвом молодий розум навчався й опановував фах державного правління і адміністрації”, – інформував 1855 року «Тижневий додаток до Львівської газети» ¹. Намісником Галичини був на той час граф Аґенор Ромуальд Онуфрій Ґолуховський.

У 1853–1855 роках у кам’яниці Гауснера (тепер проспект Свободи, 1-3) була резиденція ерцгерцога Кароля Людвіга, на честь якого передріздвяного вечора 23 грудня 1853-го перед будинком влаштували маніфестацію зі смолоскипами та феєрверк, увіковічені на акварелі Генрика Мадуровича.

Але державне правління не приваблювало його, Карл Людвіґ надавав перевагу мистецтвам і розвагам, тому ще 1889 року зрікся права на престол Австро-Угорщини на користь свого старшого сина. Ним був Франц Фердинанд Карл Людвіґ Марія д’Есте (1863–1914). Хоча формально Карл Людвіґ вважався наступником Франца Йосифа І до своєї смерті 16 травня 1896 року.

Ерцгерцоґ Франц Фердинанд теж не дочекався вступу на престол. Як згадував міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Оттокар Чернін фон Чуденіц, натура нащадка престолу була дуже своєрідна. Головною рисою його характеру був максималізм. Він рідко обирав золоту середину – і так само гаряче ненавидів, як і любив.

В ерцгерцоґа була сильна антипатія до німців, які сповідували пангерманської ідеї. Чернін писав: “Ерцгерцог був принциповим прихильником велико-австрійської програми. Його ідея полягала в тому, щоби розділити монархію на більш чи менш самостійні національні держави, об’єднані центральним апаратом, що функціонував би у Відні й був здатний вирішувати найважливіші питання; тобто, інакше кажучи, він хотів замінити дуалізм федералізмом… Він не встиг вияснити собі, на скільки областей повинна розпастися Габсбурзька монархія, але принцип перебудови монархії, наскільки він його розумів, базується на національній основі. Беручи до уваги, що передумовою її розквіту є послаблення мадярського впливу, ерцгерцог намагався дарувати якнайбільше переваг народам, які населяли Угорщину”

Для перетворення Австро-Угорщини з дуалістичної на триєдину державу – Австро-Угорщину-Славію або Сполучені Штати Великої Австрії Франц Фердинанд скористався планом розробленим у 1906 році румунським правником Аурелом Поповичем (Aurel Popovici, 1863–1917). За цим проектом, на місці дуалістичної імперії мали з’явитися 15 автономних національних держав (штатів) для різних націй, які мешкали в імперії.

У Сполучених Штатах Великої Австрії, поряд із австрійськими, богемськими, моравськими та сілезькими німцями, італійцями Трієсту та Тіролю, чехами, поляками, словаками, угорцями, секлерськими мадярами, трансильванськими румунами, хорватами, словенцями Крайни, сербами Воєводини та Боснії, для русинів-українців Галичини, Буковини та Закарпаття теж передбачалось створити автономну державність.

До 1914 року еволюційний розвиток Австро-Угорщини рухався в напрямку до перетворення її на конфедерацію національних держав. До компетенції федерального уряду мали би належати: зовнішні справи, армія і флот, спільні фінанси, управління окупованими територіями (Боснією та Герцеговиною).

“В кожній національній державі звпроваджується парламент, окремий уряд та правомочний суд… Кожна національна держава затверджує свою власну державну мову” ³.

Та 28 червня 1914 року терористи з сербської організації “Млада Босна” організували в Сараєві замах на австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда і досягли успіху. 19-річний гімназист Гаврило Прінціп, як і його наставники з організації “Млада Босна”, сліпо вірив в ідею “Великої Сербії”, заради якої він і вбив ерцгерцога. Чернін вважав, що ерцгерцоґ був скоріше заступником, ніж супротивником сербів, бо підтримував останніх у їхньому протистоянні з угорцями у Воєводині. З іншого боку, він стояв за те, щоб піти назустріч сербам, тому що відчував сербське питання як перешкоду у стосунках між Віднем і Петербургом.

Не виключено, що серед натхненників цього атентату були й мадярські націоналісти, яких Франц Фердинанд налякав своїми обіцянками ліквідувати Велику Угорщину та звільнити від мадярського панування Хорватію, Словаччину, Трансільванію, Воєводину та Підкарпатську Русь (Карпатську Україну). Світова війна перервала цей процес, а Австро-Угорщина, яка найменше серед великих держав була зацікавлена у воєнному конфлікті, опинилася в ролі його призвідника.

Франц Фердинанд був одружений з чеською графинею Софією Хотек (1868–1914), яка не належала до монархічної родини. Тому їх діти не могли мати права на успадкування престолу.

Наступником Франца Йосифа І став внук Карла Людвіґа, син молодшого брата Франца Фердинанда – Отто Франца (1865–1906) Карл Франц Йосиф (1887–1922), який врешті-решт став новим цісарем.

Не мав щастя Франц Йосиф І у родинному житті, не надто таланило йому й у воєнних змаганнях. Хоча починалося все доволі успішно. В 1848 році, коли майбутнього цісаря вислали на короткі вакації до Ломбардії, він замість відпочинку взяв участь у переможній італійській кампанії під командуванням фельдмаршала Радецького. У тій кампанії Австрії вдалось утриматися в Північній Італії.

Однак у двох наступних – у союзі з Францією (1859) та Пруссією (1866) – перемогу святкували італійці. У результаті цісар втратив Ломбардію та Венецію. Не поталанило Францу Йосифу І й у війні з Пруссією 1866 року, після якої Німеччина об’єдналася довкола Берліна, а не Відня. На схилі життя цісар загруз у Світовій війні, так і не доживши до її завершення.

Деякі епізоди з цього періоду описані в книзі українського дослідника з Канади Володимира Рибака “Остання цісарева”. У ній йдеться насамперед про дружину останнього цісаря Карла І – Зиту Марію Бурбон Пармську. “Шукаючи в бібліотеках за книжками світових і правдивих історичних подій з останнього півсторіччя, авторові попали до рук ці документи про панування Габсбурґів та їх трагічний кінець і… так зродилась нова книжка!” ⁴.

Там описані деякі обставини смерті Франца Йосифа І:

“З початком третього року війни помер цей славний цісар, що всіх, а навіть самого себе пережив. Смерть була тяжка й довготривала, як і його життя.

Вечором 11-го листопада 1916 року було урядово проголошено, що цісар терпить на бронхіт. Домашній лікар цісаря доктор Керцль стягнув до цісаря спеціялістів. Але в нього не виявилося ніяких змін. Кашель, горячка й дрижання не змусили його змінити денний порядок. Він мимо недуги сидів у своїм кабінеті, читав звідомлення й підписував розпорядки.

Всі прояви показували, що він вже довго не проживе, однак цісар не подавався. Він уважно перечитував звідомлення, що йому предкладали члени кабінету, давав розпоряки та вирішував предложені йому справи…

Дня 12-го листопада архикнязь Карло був покликаний до Відня. Лікарі числилися з тим, що цісар вже не довго буде жити. Карло був зворушений. «Боже, візьми від мене цю гірку чашу» — звірився Карло своєму адютантові. Тепер він зрозумів, як тяжко є правити державою в так важкий час. Він мусить цю гірку чашу прийняти. Останні два роки забрали всі його сили…

Дня 13-го листопада цісар прийняв в себе Карла. Ніхто з них не згадував про недугу Франца Йосифа. По нараді архикнязь Карло мав зараз вертатися до головної кватири. Але лікарі йому відраджували вертатися. Смерть цісаря була вже близько. Його часто нападав і мучив кашель. Він вже нічого не їв і час-до-часу випив тільки склянку шампанського вина, але працював завзято й без перестанку. Гарячка піднеслася й лікарі ствердили запалення легенів.

Дня 19-го листопада зажадав монарх Святих Тайн. Він знав, що мусить вмерти й папський нунцій передав йому благословення від Святішого Отця. Мимо тяжкої недуги, цісар не хотів йти до ліжка. Карло й Зита налягали, щоб положився, та цісар відповів, що не чується аж так дуже зле, а тільки дещо ослаблений.

Його гарячка не лишала. Другого дня Франц Иосиф працював, як звичайно. Третього дня, 21-го листопада, працював також без перерви цілий день. Десь о годині 4-ій поклав перо на бюрко, приложив руки до гарячої голови й зачав гарячо молитися. Врешті, кінець-кінців дався намовити, щоб пішов до ліжка. Але заким положився повелів своєму камердинерові, щоб завтра збудив його раненько, в 3.30 рано. Він велів збудити себе скорше тому, що нині ще не скінчив своєї щоденної праці.

Однак, він вже більше не встав і не докінчив своєї праці. Вечором в 7-мій год. стратив притомність. Лікарі тільки стиснули раменами. Не було вже надії на життя. Скликано всю найближчу родину. Карло ще раз увійшов до цісарської спальні. Він тільки зимно усміхнувся, говорити не міг.

Цього вечора цілий Відень вийшов на вулиці. Перед Шинбруном стояли люди як мур. Їх очі були звернені вправо, де була цісарська спальня. Багато людей плакало.

В невеличкім сальоні коло цісарської спальні найближча родина цісаря ждала на його смерть. Тут були Карло й Зита, кількох архикнязів і княгинь, а між ними була одна старша сива дама, пані Шрап, довголітня приятелька цісаря, з якою він довгий час снідав…

Коло 9-тої години Франц Йосиф зайшовся кашлем, а після того тільки чути було, що кашель захаркотів у горлі. Всі були переконані, що нема вже рятунку. П’ять по дев’ятій цісар заснув вічним сном” ⁵.

Поховали Франца Йосифа І 30 листопада 1916 року у цісарській крипті костелу Капуцинів у Відні.

Карл І став останнім цісарем Австро-Угорщини. Намарно він намагався досягнути миру у Світовій війні, зупинити смерть і страждання. Це йому не вдалося.

16 жовтня 1918 року цісар Карл І оприлюднив маніфест, яким проголошував, що “Австрія по волі своїх народів має стати зв’язковою державою, в якій кожде плем’я на области, яку заселює, творить свій власний державний організм… До народів, на яких самовизначенню буде основана нова держава, звертаю мій заклик, щоби вони співділали в сім великім ділі через Національні Ради, які утворені з послів кожної нації до Державної Ради, які мають заступати інтереси народів у відношенню до себе та до Мого правительства” ⁶.

Але створювати Сполучені Штати Великої Австрії було вже запізно. На уламках імперії утворилися національні держави. Тільки Галичина з Буковиною не змогла втримати свою незалежність…

Цісар Карл I був змушений 11 листопада 1918 року зректися влади в Австрії, а 13 листопада – в Угорщині. 3 квітня 1919 року австрійський парламент позбавив династію Габсбурґів права на престол.

Помер Карл Габсбурґ 1 квітня 1922 роаку на португальському острові Мадейра. Його старший син Отто (1912–2011) був головою австрійського імператорського дому Габсбурґів.

Прожив Карл Габсбурґ недовге і трагічне життя, зате був 2004 року беатифікований Папою Римським Іваном Павлом ІІ.

 

14_czerniwci_2009_ihmНа загал Найясніший Цісар Франц Йосиф І не виявляв надмірних симпатій до українців Галичини й інших країв Австро-Угорщини. Всі здобутки українського руху давалися після впертої боротьби, навіть якщо для цього були всі законні підстави. Так і не було здійснено обіцяного поділу Галичини на українську та польську частини. Не дочекалися обіцяного до 1917 року українських університету та державного театру. Натомість конституційний лад Австро-Угорщини забезпечив можливості для господарського, політичного та культурного розвитку. Треба було лише вміло та наполегливо їх використовувати. Адже галичани тоді жили за західноєвропейськими стандартами і в одній державі з таким тепер “далекими” Віднем, Прагою чи Трієстом.

По-справжньому цісаря та стару добру Австрію почали цінувати після 1918 року, коли її втратили. Бо більшість режимів і правителів, яких довелося відтоді пережити Галичині та краям колишньої імперії, значно програвали порівняно з цісарським правлінням.

Ігор Мельник, Збруч

Поширити статтю

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *